(предмета в русі)

1. n

1) гудіння (предмета в русі); дзижчання, сюрчання

2) ав., розм. різкий зліт угору, «гірка», «свічка»

3) телеб. електронне збільшення зображення

2. adj амер., розм.

безплатний

3. v

1) гудіти; дзижчати, сюрчати

2) ав., розм. різко набирати висоту, різко злітати угору; робити «гірку» («свічку»)

3) амер., розм. одержати безплатно (щось)

* * *

1) звук, що гуде (від предмета, що рухається); здижчання

2) aв.; cвiчкa, "гірка"

1) гудіти; дзижчати; рухатися з гудінням, шумом

2) aв.; жapг. різко набирати висоту, робити "гірку" чи "свічу"

3) стрімко рости, підскакувати ( про ціни)

1) збільшення зображення; кiнo наїзд ( ефект)

2) oпт. характеристика об'єктива із змінною фокусною відстанню; трансфактор

1) тб. давати зображення великим планом (тж. zoom in); кiнo, тб. змінювати план зображення

2) збільшуватися в розмірах, роздуватися, розбухати

3) збільшувати ( масштаб зображення); розгортати або збільшувати розмір вікна до розмірів усього екрану

рус Нападение с применением острого предмета

eng Assault by sharp object. (Includes: ) stabbed NOS

рус Нападение с применением острого предмета

eng Assault by sharp object. (Includes: ) stabbed NOS

рус Нападение с применением тупого предмета

eng Assault by blunt object

рус Нападение с применением тупого предмета

eng Assault by blunt object

prep

1) соотв. рус. род. п.

а) принадлежности

б) отношения

в) определительному (качественной оценки, возраста, материала и т.п.)

г) целого

д) носителя признака

е) меры

ж) субъекта

з) объекта

и) неопределённого количества

к) количества

2) при указании на отправной пункт, начало движения из, с, от

3) при указании на происхождение лица или предмета из

4) при указании предмета, темы, содержания книги, разговора и т.п. о, про; по

5) при указании на время от, с

6) при уточняющем определении по, в

7) при уточняющем прилагательном в

8) при указании на причину из, из-за, с, от

9) (de + сущ.) соотв. рус. относ. прил.

10) соотв. рус. твор. п.

а) профессии

б) субъекта

в) дополнения

г) качества

д) образа действия

11) при дополнении переводится в зависимости от рус. гл. управления

12) в составных названиях соотв. именительному приложения

13) при названии лица в определительных констр. соотв. рус. им. п.

14) в составе нареч. оборотов переводится соотв. рус. нареч.

15) в сочет. с инф. соотв. условному союзу если, если бы

16) в сочет. с дополнением в форме инф. не переводится

1) соотв. рус. род. п.

а) принадлежности

б) отношения

в) определительному (качественной оценки, возраста, материала и т.п.)

г) целого

д) носителя признака

е) меры

ж) субъекта

з) объекта

и) неопределённого количества

к) количества

2) при указании на отправной пункт, начало движения из, с, от

3) при указании на происхождение лица или предмета из

4) при указании предмета, темы, содержания книги, разговора и т.п. о, про; по

5) при указании на время от, с

6) при уточняющем определении по, в

7) при уточняющем прилагательном в

8) при указании на причину из, из-за, с, от

9) (de + сущ.) соотв. рус. относ. прил.

10) соотв. рус. твор. п.

а) профессии

б) субъекта

в) дополнения

г) качества

д) образа действия

11) при дополнении переводится в зависимости от рус. гл. управления

12) в составных названиях соотв. именительному приложения

13) при названии лица в определительных констр. соотв. рус. им. п.

14) в составе нареч. оборотов переводится соотв. рус. нареч.

- de paso

15) в сочет. с инф. соотв. условному союзу если, если бы

16) в сочет. с дополнением в форме инф. не переводится

1) розміщення одного предмета нижче від другого або напрям дії вниз під, ни́жче

2) перебування під тягарем, владою, контролем тощо під

3) перебування в русі, процесі, певному стані тощо

4) умови, обставини

5) відповідність, узгодженість за, згі́дно з

6) включення до графи, розділу тощо під, до

7) менший ступінь, кількість, вік тощо

1) рух вниз, положення, місце нижче чогось під чимсь

2) меншу кількість ме́нше

3) встановлення контролю над чимсь тощо

1) ни́жній, що знахо́диться внизу́

2) ни́жчий, підле́глий, підко́рений

3) ти́хий, приглу́шений ( про звук)

4) ме́нший, ни́жчий за встано́влену но́рму

1) те, що не відповіда́є станда́рту (ви́значеній но́рмі)

2) військ. недолі́т

1. сущ. внутренняя часть чего-л.

2. сущ. нутро; внутренние органы человека

3. сущ. потроха; внутренности убойных животных

Сравни с:

кӧргис

4. сущ. полость, полое пространство внутри чего-л.

5. сущ. сердцевина (дерева, растения)

Сравни с:

рӱдӧ

6. сущ. начинка; то, что кладётся внутрь пирога, конфет и т. д

7. сущ. подкладка; материя, материал, пришитый к изнанке одежды или предмета

Сравни с:

кӧргӧ пачаш

8. сущ. глубь, глубина чего-л.; недра (земли)

9. сущ. перен. нутро, внутренний характер; совокупность свойств кого-л., которые не сразу проявляются

10. прил. внутренний; находящийся внутри чего-то

11. прил. скрытый; не проявляющийся внешне, тайный

12. прил. внутренний; относящийся к деятельности внутри какой-л. организации, государства и т. д

13. прил. внутренний; для местного пользования, только для местных работников

14. прил. внутренний, относящийся к внутреннему миру, психике человека

15. в сочет. с существительными соотв. рус. внутри...

– кӧргӧ вий

– кӧргӧ дене

– умша кӧргӧ дене

– кӧргӧ илыш

– кӧргӧ йӱк

– кӧргӧ йӱкан

– кӧргӧ тул

– кӧргӧ чон

– кӧргӧ шижмаш

– кӧргӧ шинчан

– кӧргӧ шонымаш

– кӧргӧ арвер, кӧргӧ ӱзгар

– кӧргӧ пачаш

Г. кӧ́ргы

1. сущ. внутренняя часть чего-л. Пӧрт кӧргӧ внутренняя часть дома; кӧргӧ гыч изнутри; театрын кӧргыжӧ внутренняя часть (интерьер) театра; олма кӧргӧ внутренняя часть яблока; пече кӧргӧ то, что за изгородью.

□ Тувечын Кочетовмытын --- кудывече кӧргышт сайын коеш. К. Васин. Оттуда хорошо видна внутренняя часть двора Кочетовых.

2. сущ. нутро; внутренние органы человека. Кӧргӧ йӱла нутро горит; кӧргем коршта у меня болят внутренние органы.

□ Корий шижеш: кӧргыштыжӧ, шодо торешне, пуйто име дене шуралтыш. А. Березин. Корий чувствует: где-то у него внутри (букв. в нутре), напротив лёгких, что-то укололо, словно иглой. Кӧргемлан иже сайын чучеш. В. Любимов. Только сейчас моему нутру полегчало.

3. сущ потроха; внутренности убойных животных. Вольыкын кӧргыжӧ внутренности, потроха скота.

□ Сайпола, кӱзым луктын, лудо кӧргым ястара. А. Эрыкан. Сайпола, вынув нож, потрошит утку. Мый кол кӧргым лукташ тӱҥальым. Н. Лекайн. Я принялся потрошить рыбу. Ср. кӧргис.

4. сущ. полость, полое пространство внутри чего-л. Нер кӧргӧ полость носа.

□ Рвезе умша кӧргыжым шӱалта. В. Юксерн. Паренёк полощет свой рот (букв. полость рта).

5. сущ. сердцевина (дерева, растения). Пӱнчӧ кӧргӧ сердцевина сосны.

□ Кӧргыжӧ нимат уке – мекшаҥ-шӱйын пытен. А. Эрыкан. Сердцевины нет вовсе – вся обтрухлявилась, перегнила. Ср. рӱдӧ.

6. сущ. начинка; то, что кладётся внутрь пирога, конфет и т. д. Когыльо кӧргылан шылым тӱйышым. Я нарубил мяса для начинки пирога.

7. сущ. подкладка; материя, материал, пришитый к изнанке одежды или предмета. Упш кӧргӧ подкладка шапки.

□ Пальтон мамык кӧргыжӧ кӱжгӧ. У пальто ватная подкладка толстая. Ср. кӧргӧ пачаш.

8. сущ. глубь, глубина чего-л.; недра (земли). Кече модо вуймучаште, Кава кӧргым сылнештен. Й. Кырля. Украшая глубь неба, над головой играло солнце. Мланде кӧргат пеш поян. И. Васильев. Недра земли также очень богаты.

9. сущ. перен. нутро, внутренний характер; совокупность свойств кого-л., которые не сразу проявляются. Чыла кӧргет – шӱм-кылет садак тудо пирын вет. Г. Микай. Однако всё твоё нутро, сердце по-прежнему волчье. Тӱжвал тӱсшым ончен йӧратенам, а кӧргыжым ужын омыл. С. Эман. Я полюбил её внешность, а внутренний характер мной остался незамеченным.

10. прил. внутренний; находящийся внутри чего-то. Кӧргӧ кӱсен внутренний карман; кӧргӧ вел (могыр) внутренняя сторона; кӧргӧ омса внутренняя дверь; кӧргӧ нӧртӧнчыл сени.

□ От уж мо, кӧргӧ сравочан? В. Юксерн. Ты что, не видишь, с внутренним замком?

11. прил. скрытый; не проявляющийся внешне, тайный. Кӧргӧ куан скрытая радость.

□ Омылька – кӧргӧ шыдыж дене чытен кертде, шӧрын ончал колта да ӧкымеш воштылалшын кояш тӧча. Д. Орай. Омылька из-за своей скрытой злобы вдруг, не удержавшись, взглянет косо и пытается притворяться улыбающимся. Ванькан кӧргӧ шонымашыжым Орчемей вигак шижын. М. Шкетан. Орчемей сразу догадался о тайных мыслях Ваньки.

12. прил. внутренний; относящийся к деятельности внутри какой-л. организации, государства и т. д. Кӧргӧ паша внутреннее дело, внутренние дела.

□ (Партий) шкенжын кӧргӧ илышыжын нормыжым ямдыла. «Мар. ком.». Партия подготавливает нормы для своей внутренней жизни. 20-шо ийлаште литераратур йылмын кӧргӧ структурышто икмыняр вашталтыш лийын. И. Иванов. В 20-ых годах во внутренней структуре литературного языка произошли некоторые изменения.

13. прил. внутренний; для местного пользования, только для местных работников. Фабрикысе кӧргӧ телефон внутренний телефон фабрики.

□ Кӧргӧ библиотек гыч йодмо шуэн налме книгам пуэдат. Я. Ялкайн. Из внутренней библиотеки выдают редко получаемые книги.

14. прил. виутренний, относящийся к внутреннему миру, психике человека. Айдемын кӧргӧ тӱсшӧ внутрениий облик человека.

□ А кӧргӧ йӱк вашешта: «Уке, тый гармонистым йӧратенат». Ю. Артамонов. А внутренний голос отвечает: «Нет, ты гармониста любила». Тыгай кӧргӧ кучедалмаш Маринам шуко туржын. О. Шабдар. Такая внутренняя борьба долго терзала Марину.

15. в сочет. с существительными соотв. рус. внутри... Сурт кӧргӧ сомыл, пӧрт кӧргӧ паша внутрихозяйственные, внутриусадебные дела; колхоз кӧргӧ йодыш-влак внутриколхозные вопросы.

□ Школ кӧргӧ паша утларак ылыже. В. Косоротов. Улучшилась внутришкольная работа. Уш гыч бригадысе уто-сите, еш коргӧ нелылык ок лек. П. Корнилов. Из головы не выходят недостатки в бригаде, трудности внутрисемейного характера.

◊ Кӧргӧ вий сила духа, дух. Тыге манаш кӧргӧ вием ок сите. В. Юксерн. Так сказать у меня духу не хватает. Кӧргӧ дене про себя. Тыгай ыльым вет мые – манын шинчет кӧргет дене. Г. Микай. Будешь сидеть и думать про себя – вот ведь таким я был. Умша кӧргӧ дене приглушённо, почти не открывая рта. – Ну, мо вара, – манеш Саня умша кӧргыж дене. М. Евсеева. – Ну, что ж, – говорит Саня, не открывая рта. Кӧргӧ илыш внутренняя, духовная жизнь. (Анукын) шонымашыже кӧргӧ илыш дене келшен огыл. М. Шкетан. Эта мысль Анук не увязывалась с её духовной жизнью. Кӧргӧ йӱк густой (грудной, глубокий) голос. Юра кӧргӧ йӱк дене йӱаш йодо. В. Сапаев. Юра густым басом попросил пить. Кӧргӧ йӱкан с густым, глубоким голосом или звуком. Кӧргӧ йӱкан тӱмыр мӱгыралтен-мӱгыралтен колтыш. С густым звоном барабан прогремел пару раз. Кӧргӧ тул огонь души, воодушевление, воодушевлённость. Ӱдыр кӧргӧ тулжо дене чурийжым чеверландарен мура. Я. Ялкайн. Девушка поёт и её лицо сделалось красивым из-за воодушевления. Кӧргӧ чон

1. внутренний мир человека. Герой-влакын тӱсышт, шонымышт, кӧргӧ чонышт почеламут гыч ок кой. В. Чалай. Из стихотворения не видны облик, помыслы, внутренний мир героев. 2) душа, душевные свойства человека. Таҥет Кӧргӧ чонжым почеш тыланет. М. Казаков. Твоя любимая раскроет тебе свою душу. Кӧргӧ шижмаш

1. чувства, мир чувств, способность чувствовать. Йӧндымын чоҥалтше еш илыш рвезе ӱдырамашын чыла кӧргӧ шижмашыжым, ласкалыкшым --- пиктештен, темден шоген. А. Березин. Неудачно сложившаяся семейная жизнь душила, подавляла мир чувств, способность к ласке молодой женщипы. Кӧргӧ шинчан с глубоко сидящими или ввалившимися глазами. (Унтер-офицерын) шинчаже лакын шога – кӧргӧ шинчан, нерже вияш. Н. Лекайн. У унтерофицера глаза как в яме – глубоко сидящие, нос прямой. Кӧргӧ шонымаш помыслы, мысли про себя, думы, сокровенные мысли или замыслы. Ача шӱм пеҥгыдырак, кӧргӧ шонымашым чылаж годым луктын огеш каласе. Б. Данилов. У отца сердце пожёстче, он свои сокровенные мысли не каждый раз выскажет. Кӧргӧ арвер, кӧргӧ ӱзгар ливер, потроха; идущие в пищу внутренности убойных животных. Кӧргӧ ӱзгар опташ иктаж кӱмыжет уло? – шоктыш Сакарын йӱкшӧ. С. Чавайн. У тебя есть какая-нибудь посуда – класть потроха? – послышался голос Сакара. Ср. кӧргӧ 3 и кӧргис. Кӧргӧ пачаш подкладка верхней одежды. Шовырын кӧргӧ пачашыже монь уке. У шабура нет какой-либо подкладки.

ФІЛОСОФІЯ ( від грецьк. φιλοσοφία - любов до мудрості) - особливий різновид духовної культури, призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності. Наслідком цього осмислення є формування в сфері суспільної свідомості системи засадничих поглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливості його осягнення людським розумом. Необхідність філософського осмислення світу закорінена в самій природі людської життєдіяльності, в постійній потребі трансляції людського досвіду та самоутвердження особистості, пошуку цілеспрямовуючих ідей. У духовному житті суспільства філософська культура, виконуючи притаманні їй функції, набирає ряду іпостасей. За своїм основним змістом Ф. відіграє роль світогляду і, як така, дає концептуальний вираз людського світовідношення - світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, відношення мислення і буття, духовного і матеріального. Ф. націлена на вироблення системи ідей, які виражають певне ставлення людини до соціальної та олюдненої природної дійсності, духовного життя і тим самим визначають сукупність вихідних орієнтирів, що зумовлюють програму суспільної поведінки людини В. цьому відношенні Ф. покликана створити концептуальну основу для становлення і розвитку системи життєвих цінностей та ідеалів. Світоглядні ідеї та гуманістичні ідеали формуються в усіх сферах духовно-практичного освоєння дійсності - міфології, релігії, мистецтва, літератури, публіцистики, моралі, політики, буденної свідомості тощо. Проте від інших форм світогляду, зокрема міфології та релігії, які спираються на вірування та фантастичні уявлення про світ і людське буття, від буденного світогляду, що визначається традиціями і безпосереднім життєвим досвідом, від художніх форм світогляду, що ґрунтуються на чуттєво-образному зображенні дійсності, філософія відрізняється тим, що будує свою картину світу і місце людини в ньому на основі теоретичного осмислення суспільно-історичного досвіду, надбань культури та здобутків наукового пізнання, використовуючи раціонально-понятійні форми побудови світоглядних систем і логічні способи їх обґрунтування. Тим самим Ф. виробляє духовні передумови та логічні критерії свідомого пошуку і вибору розумної, найбільш придатної для практичних потреб системи світоглядних ідей і переконань. Для Ф. як світоглядної системи та системи суспільних цінностей характерні риси духовно-практичного освоєння дійсності, що робить її однією із форм суспільної свідомості і зближує з мистецтвом. Ф. як раціонально-понятійна і логічно обґрунтована побудова наділена рисами теоретичного освоєння дійсності, що надає їй статусу науки. Однак Ф. є особливою наукою. Вона виконує специфічні пізнавальні функції, що їх не бере на себе жодна з природничих чи соціогуманітарних наук або сукупність конкретно-наукового знання в цілому Я. к кожна наука Ф. має свій власний предмет і метод дослідження, властиве їйг специфічне знання. Предмет філософського дослідження окреслює коло загальнозначущих проблем, що хвилюють людство в конкретно-історичних умовах суспільного буття і потребують свого з'ясування та обґрунтованого розв'язання. Стрижневими серед них є проблеми істини, краси, добра і свободи та шляхів їх досягнення. В їх контексті Ф. розмірковує над питаннями про минуле, теперішнє і прийдешнє, про людську долю, життя і смерть, про вічність і швидкоплинність, про людський розум, його можливості і границі, про людську діяльність і цілепокладання, правду і справедливість, моральність і доброчинність, людяність (гуманність) і толерантність, волю і стражденність, приниженість і самоствердження, про мету і сенс людського життя, про щастя і шляхи його досягнення. Ці проблеми є наскрізними для всього людства, проходять через усю його історію і отримали назву "вічних проблем". Проте кожна історична епоха і досягнутий рівень людського пізнання ставлять, трактують і розв'язують "вічні проблеми" по-своєму, завдяки чому Ф. виступає своєрідним індикатором того, чим живе, чим стурбоване і про що мріє людство, які тенденції, сили і механізми його рухають. Це дало підстави нім. філософові Гегелю образно визначити Ф. як епоху, схоплену думкою. Істотними рисами філософського методу є умоглядність і раціональність, застосування засобів чистого розуму для усвідомлення і концептуального відтворення об'єктивної реальності. До основних з них належить аналіз і синтез, дедукція і індукція, порівняння і аналогія, абстрагування і узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного. Особливість філософського методу полягає ще й у тім, що він застосовується до пізнання природної і соціальної реальності не безпосередньо, а опосередковано. Вихідним матеріалом для філософського осмислення виступають багатоманітне формоутворення матеріальної і духовної культури, історія їх розвитку і актуальне функціювання, найважливіші досягнення природничих і соціогуманітарних наук З. цього боку філософія набирає іпостасі умоглядної рефлексії, роздумів, розмірковувань над усім багатством сукупного суспільно-історичного досвіду людства, виступає самосвідомістю культури, критичним переосмисленням ідеалів і цінностей, що склалися. Філософське знання, що продукується в процесі філософської рефлексії, виражається через систему філософських категорій і понять, що означають фундаментальні властивості буття, способи його людського членування і пізнання. Особливістю філософських категорій і понять є їхня гранична всезагальність, що надає їм характеру універсалій. Цим зумовлена та обставина, що їх зміст найчастіше визначається через альтернативні протиставлення і утворення парних концептуальних структур: матерія і дух, рух і спокій, причина і наслідок, суб'єкт і об'єкт, істина і омана, краса і потворність, добро і зло, свобода і неволя тощо. Нерідко філософське знання формується у вигляді філософських систем і вчень, які з певних світоглядних, пізнавальних і методологічних позицій дають витлумачення і розв'язання висунутих проблем. На відміну від природничих і соціогуманітарних наук, які намагаються із своїх положень максимально усунути суб'єктивний момент і відобразити об'єкт таким, яким він є самим по собі, безвідносно до суб'єкта, Ф. в основу своїх теорій покладає відношення суб'єкта до об'єкта, свідомо включає в свої побудови людський, оцінювальний момент, розглядає дійсність і людину в ній не лише з погляду сущого, а й належного, враховуючи людські цілі і проекції буття в майбутнє. При цьому Ф. не просто сприймає готові результати пізнання та факти формоутворень культури, а й досліджує шляхи виникнення їх, виявляє приховані смисли та тенденції розвитку людського буття, усвідомлює суперечності і потреби пізнання та практики, насамперед у галузі методу мислення і практичної діяльності, вдосконалення категоріального апарату Т. им самим Ф. набирає функції загальної методології. Це не означає, що Ф. претендує на роль наднауки чи науки наук або що вона володіє універсальною методою, яка безпосередньо відкриває істину. Свою загальнометодологічну функцію Ф. виконує тим, що, будучи умоглядним витвором і раціональною реконструкцією теоретичного та духовнопрактичного освоєння світу, створює загальне культурно-смислове, інтелектуальне поле і формує адекватний йому концептуальний лад мислення. Цим спонукає і скеровує пошук, постановку і розв'язання пізнавальних і практичних проблем. Особливо важливу методологічну роль відіграє Ф. на переломних етапах суспільного розвитку і наукового пізнання, коли філософські узагальнення залишаються чи не єдиними орієнтирами, які дозволяють організувати і спрямувати пошук. Оскільки філософське знання і його теоретичні побудови не мають свого прямого експериментального забезпечення, вимога істинності щодо них не має повсюдного застосування. Вони далеко не завжди можуть бути перевірені на предмет істинності чи хибності. Пізнавальна значимість філософського знання нерідко оцінюється за його здатністю пробуджувати свідомість та будити думку, за його аналітико-синтетичними можливостями чи методологічною продуктивністю. Відомо, наприклад, що філософія Маха була методологічною опорою Ейнштейнові при створенні спеціальної і загальної теорії відносності в період кризи в фізиці в кін. XIX - поч. XX ст., хоч істинність цієї філософської системи в цілому викликає обґрунтовані сумніви. Ф. зародилася на ранніх фазах цивілізації в умовах поглиблення поділу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, поступового накопичення позитивного знання про процеси і явища навколишнього світу, яке вже не вкладалося в парадигми міфологічної свідомості. Перші філософські системи виникли в І тис. до н. е. в Китаї (Лао-Цзи, Мо-Цзи, Конфуцій), в Індії (локаята, веданта, йога); в VI - V ст. до н. е. в Стародавній Греції (Елейська школа, Мілетська школа, Геракліт, Демокрит, Епікур, Сократ, Піфагор, Платон, Аристотель), в І ст. до н. е. - II ст. в Стародавньому Римі (Лукрецій, Сенека, Аврелій) Т. ермін "Ф." вперше з'явився у Піфагора В. античних філософських системах з різних світоглядних позицій змальовувалася загальна картина світобудови і формувалися первісні уявлення про природу людини частково на основі систематизації позитивних результатів пізнання, а частково за рахунок припущень і вигадок. АнтичнаФ. мала синкретичний характер. В ній містилося власне філософське знання, яке в зародковій формі утримувало в собі майже всі філософські напрями, що розвинулися пізніше, хоч уже в стародавні часи в загальних рисах окреслились як окремі філософські дисципліни - метафізика, логіка, етика; філософські напрями - скептицизм, стоїцизм, містицизм, платонізм. Антична Ф. виступала формою систематизації конкретно-наукового знання, завдяки чому її характеризують ще як натурфілософію. Особливістю античної Ф. було також те, що вона в своїх системах і типах філософування відбивала цивілізаційні особливості стародавніх суспільств, типів культур і форм світосприйняття. Якщо західна антична Ф., орієнтуючись переважно на науку, заклала логіко-раціоналістичні традиції освоєння світу, то східна Ф., істотно спираючись на житейську мудрість, висунула на передній план духовно-емоційні форми, моральне удосконалення та духовно-вольовий самоконтроль. У наступні історичні епохи розвиток філософської думки супроводжувався істотними перетвореннями її предмета та суспільних функцій. Занепад античного суспільства і його культури, перехід до Середньовіччя викликали до життя свої типи філософської рефлексії, які відбивали основні суперечності епохи: з одного боку, безроздільне панування релігійної свідомості, авторитаризму церкви та релігійного укладу життя, з другого - поступове економічне зростання, розвиток мистецтва, природничих наук і викликаний ним певний технічний прогрес. На зміну античній Ф. в II ст. до н. е. - II ст. прийшов гностицизм, який синтезував античну Ф., християнське віровчення і східні релігії та наукові здобутки; в І - VIII ст. - патристика, що являла собою варіант релігійної Ф., який поєднував еллінські філософські традиції з християнським віровченням. Значне поширення патристика мала в Україні. Вона продовжила етичні традиції філософської думки Київської Русі. Перекази "ІЇІестидення" Василія Великого, яке вважалося своєрідною енциклопедією того часу, містили значний природознавчий матеріал і сприяли утвердженню світського світогляду, зокрема ідеї про працю як умову тілесного і морального здоров'я Я. к продовження патристики, в IX - XV ст. розвивається схоластика (Дуне Скот, Тома Аквінський, Бекон, Оккам), що характеризується теоцентризмом, синтезом християнського віровчення і раціоналізму. Найважливішими досягненнями схоластики були розробка способів і процедур логічного доведення, ідеї логічної машини, постановка проблеми про природу універсалій, подальше накопичення конкретно-наукових знань. У цей час розвиваються і елементи реалістичного світорозуміння (Ван Чун, Ібн Сіна, Ібн Рушд). В XIV - XVI ст. в Європі розвивається Ф. Відродження. Вона охоплює соціально-філософський напрям (Петрарка, Еразм Роттердамський, Мор, Кампанелла, Монтень) та натурфілософію (Парацельс, Бруно, Кардане, Коперник, Галілей). Ф. Відродження характеризує перехід від теоцентризму до антропоцентризму, вона формує гуманістичний світогляд, висуває ідеї нового соціального і державного устрою В. она має антирелігійне і антисхоластичне спрямування, виробляє наукові погляди на світобудову, обстоює суверенність наукового мислення та істин науки, започатковує методологію механіцизму. Становлення Ф. Нового часу тісно пов'язане з епохою формування буржуазних суспільств у Європі, великими географічними відкриттями і важливими досягненнями природознавства. В XVII ст. видатними мислителями - Беконом, Декартом, Гоббсом, Спінозою - створюються філософські системи, які відстоюють матеріалістичний погляд на світ, виробляють раціоналістичні та емпіричні засади наукового методу, осмислюють взаємозв'язок розуму і досвіду, чим закладають методологічні передумови теоретичного та експериментального природознавства. Чітко заявляють про себе раціоналізм і емпіризм як альтернативні методологічні системи. Ф. європейського Просвітництва XVIII ст. (Локк, Вольтер, Руссо, Монтеск'е, Гольбах, Гельвецій, Дідро, Лессінг, Шіллер, Гете) розкрила багатоманітність підходів до осмислення природної і соціальної дійсності, взаємозв'язку людини і суспільства, суспільства і держави на основі ідеї природного права та свободи, показувала силу знання і просвіти в суспільному житті. В ній на передній план вийшов філософський матеріалізм, досягла завершеності методологія механіцизму. Утворилися широкоохватні системи об'єктивного (Ляйбніц) та суб'єктивного (Берклі, Г'юм) ідеалізму. З відокремленням від філософії математики, фізики, астрономії, біології тощо натурфілософія поступово втратила своє значення. Поширення ідей європейського Відродження та Просвітництва в Україні припало на XV - XVIII ст. і відбувалося в умовах наростання соціального, національного та релігійного гніту, посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, пробудження національної свідомості, що обумовило його особливості. Дрогобич, Русин, Оріховський, Смотрицький, Потій, Могила, Галятовський, Баранович, Вишенський у формі релігійної полеміки відображали боротьбу укр. народу за своє соціальне і національне визволення, проголошували ідеї політичних свобод, патріотизму, служіння спільному благу, соціальної справедливості. Розвиток ідей гуманізму і просвітництва тісно пов'язаний з діяльністю в Україні братств і братських шкіл, особливо з Острозькою, Львівською та Київською. Вчені КМА (Гізель, Козачинський, Кониський, Прокопович, Тодорський, Яворський) розвивали науково-просвітні ідеї, розробляли гуманістичне вчення про людину, природне право та суспільний договір, відстоювали раціонально-логічними засобами православне віровчення. Великий філософ, просвітитель, гуманіст і свободолюбець Сковорода розробляв етичне вчення, серцевиною якого була проблема людини, її внутрішнього світу і морального вдосконалення. Від нього веде філософський напрям, який був розвинутий Юркевичем і отримав назву Ф. серця, що справила помітний вплив на філософську думку інших країн. Визначним явищем у розвитку світової філософської думки стала класична нім. Ф. друг. пол. XVIII - перш. пол. XX ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах), яка витворила розгорнуті філософські системи на основі принципу тотожності мислення і буття, дала осмислення колізій тогочасного суспільства і пізнання, проблем розуму та його границь, досвіду і практики, діяльності як опредмечення і розпредмечення, моральності і свободи; висвітлила діалектику як особливий тип світогляду і мислення Н. а рос. ґрунті ідеї класичної нім. Ф. у поєднанні з матеріалізмом активно розвивали Герцен, Огарьов, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв, створивши ідеологію революційного демократизму Р. ос. релігійна Ф., яка поєднувала християнський платонізм, шеллінгіанство і містику, розглядала православне віровчення як розуміння всезагального буття і рос. ментальності (В. Соловйов, Флоренський); розвивала в річищі релігійного екзистенціалізму філософію особи і свободи (Бердяєв). Концепція соціальних і демократичних перетворень була провідною у творчості укр. гуманістів і демократів серед. XIX - поч. XX ст. Шевченка, Лесі Українки, Франка, вченихсуспільствознавців Костомарова, Потебні, Драгоманова, Грушевського, які пропагували ідеї соціальної і політичної свободи, національного визволення, соціальної справедливості і рівності, провідної ролі трудового народу в суспільно-історичному поступі, піднесення національної самосвідомості і розвитку національної культури та освіти укр. народу. В XIX та XX ст. виникає цілий ряд філософських течій, шкіл, систем і вчень, які набули глобального поширення і сформували сучасні типи світогляду та філософського мислення. В серед. XIX ст. в Європі виникає, а в кін. XIX та у XX ст. набуває поширення марксизм (Маркс, Енгельс), який створює діалектичний та історичний матеріалізм, матеріалістичне розуміння історії, формує діалектико-матеріалістичну методологію, застосовує їх до обґрунтування комунізму; соціал-демократизм, ідейні основи якого заклали Каутський і Бернштейн. Потужною філософською течією став позитивізм, що виник у XIX ст. і пройшов певні етапи розвитку: класичний (Конт, Дж.Ст.Мілль, Спенсер); емпіріокритицизм (Мах, Авенаріус); неопозитивізм, одним із виявів якого стала діяльність в кін. XIX - пер. пол. XX ст Л. ьвівсько-Варшавської школи (Твардовський, Лукасевич, Каторбинський, Айдукевич, Лесьневський, Тарський, Татаркевич, Балей, Мостовський), яка зробила вагомий внесок в аналітичну Ф., логіку і методологію науки, зокрема в філософський аналіз мови науки, розробку проблем логічних підстав науки і наукових теорій, теорії дедукції та індукції, систем некласичних логік та логічної семантики. Значна увага приділена проблемам психології, етики, естетики. Розширення логіко-філософської проблематики пов'язане з діяльністю в 20 - 30-х рр. XX ст. Віденського гуртка (Шлік, Карнап, Гемпель, Фейгль, Нейрат, Гедель) та широкого кола співпрацюючих з ним мислителів (Франк, Найгель, Айєр, Кайл та ін.), який сформував напрям логічного позитивізму в Ф. науки. Центральна ідея - відмова від традиційних філософських методів і застосування концептуальних та технічних засобів формально-логічного аналізу наукового знання. Зробив значний внесок у розвиток сучасної формальної логіки і логіки науки. Окремі варіанти неопозитивізму містять праці Рассела, Бриджмена (операціоналізм), Поппера, а також лінгвістична філософія (Вітгенштайн, Мур, Райл, Остин, Тулмін), постпозитивізм (Кун, Лакатос, Феєрабенд). Значного поширення і впливу набули екзистенціалізм, започаткований в серед. XIX ст. К'єркегором і презентований творчістю Ясперса, Камю, Марселя, Гайдеггера, Сартра, близькими йому є Ф. життя (Ніцше, Дильтей, Вергсон, Шпенглер) та неофрейдизм (Фромм, Хорні, Салліван); прагматизм, започаткований в кін. XIX - на поч. XX ст. Пірсом і розвинутий Джемсом, Дж. Мідом, Шіллером, Дьюї; системний підхід (Берталанфі, Ешбі, Месарович), що сформувався в серед. XX ст., близько до нього прилягає структуралізм (Леві-Строс, Фуко, Малиновський, Парсонс); постмодернізм (Ліотар, Рорті.Деррида, Р. Варт та ін.), який вийшов на філософську арену в кін. XX ст. Дедалі більшого значення набуває Ф. космізму (Ціолковський, Вернадський). Сучасна Ф. являє собою складну і розгалужену систему знань, диференційовану не тільки за напрямами, а й за своїм предметом, утворюючи сукупність самостійних філософських дисциплін, що тісно взаємодіють між собою. Найрозвиненішими є філософська онтологія, пізнання теорія, логіка, методологія, соціальна Ф., філософська антропологія, моральна Ф., етика, естетика, Ф. історії, Ф. культури, Ф. науки, Ф. мистецтва, Ф. політики, Ф. права, Ф. релігії, феноменологія, праксеологія, герменевтика, аксіологія, історія Ф. Кожна дисципліна в межах окремих філософських напрямів і течій може істотно вар'юватися - відповідно до їхніх світоглядних і методологічних засад. У своєму розвитку Ф. умовно пройшла класичний (до серед. XIX ст.) і некласичний (XIX - XX ст.) періоди. Нині вона вступає в постнекласичний період, зумовлений кардинальними цивілізаційними зрушеннями на межі двох останніх тисячоліть - становленням інформаційного і високотехнологічного суспільств, екологічною, моральною, демографічною, антропологічною кризами, техногенними катастрофами тощо.